«Классика - гипсовые кубы, бережно переносимые из столетия в столетия. Пока их не разобьют по дороге»

Чи часто вам у школі хотілась взяти до рук томик якогось письменника (класика) не лише через те, що його проходили по програмі? Особисто я - ні (всю класику, включену в шкільну програму прочитала після закінчення ліцею). Мабуть, причина в тому, що твори класиків давно вже оцінено сотнями інших людей і вони не потребують співпережиття і оцінки від якогось там маленького тебе. Мабуть, твій вердикт, якщо навіть ти захочеш його висловити, не матиме жодного значення, хай там що вирішиш? Адже силкуватися оцінити класиків — те саме, що копати ногою єгипетські піраміди, перевіряючи, чи встоять. Даремне заняття, якщо казати коротше і ясніше.

Якщо чесно, то коли я чую слово «класики», мені вони чомусь видаються(сорі за негуманне порівняння) такими собі препарованими жабами у пробірках з формаліном: життя їхнє розтягли на дати, факти і цитати, наче ще раз позбавивши його. Оправили в рами і засунули в рамки — кожен критик — у рамки свого куцого розуміння творчості. Погребли у піраміді-саркофазі зі штампів і затертих «загальних місць». І виходить з тими класиками десь так, як з пірамідами: видно їх здалеку, і кому їх споруджено, народ знає, однак лізти у самостійні дослідження поза прокладеними для туристів доріжками мало хто хоче.

Навіщо щось шукати, якщо з підручника завчив про Каменяра, «поета-бунтаря», «поетку-революціонерку», якщо пам'ятаєш навіть цитати про «дух, що тіло рве до бою», «слово — моя ти єдиная зброє», «троянди й виноград — красиве і корисне» та «садок вишневий коло хати» з «поховайте і вставайте»?

Та й чесно: особисто мені було дуже непросто з-під тих штампів і стереотипів розгребтися, вийти з зони їх впливу — зони уявлень про щось попередніх поколінь, інших людей — і дійти до свіжого, неупередженого і нескаламученого сприйняття витворів усіх тих класиків. Небагато кому цього хочеться. Але ж, як на мене, кожне покоління, та й кожна людина має оцінювати класиків свіжим оком, читати їх по-новому і перевіряти на предмет актуальності й дочасності, а тоді вже ставити їх на відповідне місце у своїй системі цінностей. Якщо ж покладаєшся тільки на думку попередніх поколінь чи оточуючих тебе людей і беззаперечно її сприймаєш, то тягаєшся по майбутньому з класиками як із фотографіями чи портретами далеких предків: цінність вони мають, як і кожен антикварний предмет. Однак нащадки уже й забули, чийого то дідуся прабабуся і хто така оця тьотя з високою зачіскою, і тримають їх у себе лише із сентиментальних міркувань.

«Класик» часто звучить як вирок. Як обіцянка замурувати у саркофаг штампів і як проголошення права препарувати тебе — ритися у твоїх шухлядах з чернетками, порпатися у твоєму особистому житті, з'ясовувати мотиви твоїх вчинків, ступінь закоханості у жінок, їх кількість у ліжку і схильність їх зраджувати...

«Дослідники» писатимуть все це, щоб нібито допомогти тобі «краще зрозуміти твори митця», а читатимуть все це спраглі сенсацій обивателі, яким усі ці твори насправді глибоко — до одного місця, їх цікавлять скандальні історії про відомих людей. Можна — про сучасних поп-зірок, а на біду — і знайомі зі школи пики класиків згодяться.

Класик — ще й звучить як відчіпне. Мовляв, ну все, визнали ми тебе, визнали, не випинайся, спочивай спокійненько на лаврах. Нерідко саме в такому контексті сприймається словосполучення «живий класик», яким спраглі емоційності у своїх статтях критики нарікають наших сучасників. І, ну чесне слово, іноді звучить воно мені майже як «живий труп». Як попереднє визнання того, що письменник, музикант чи режисер створив щось таке, чого уже аж ніяк перевершити не зможе; однак всякі наступні його твори сприйматимуться на «ура». Ще б пак, він же вже класик, тож хвалити треба усе.

Іноді для такого «живого класика» справді щастя — з погляду мистецтва, не людського і гуманного — вчасно померти, десь одразу після створення найкращих своїх шедеврів, не згасати помаленьку, впадаючи у самоплагіат і, гірше того — перетворюючись на самопародію. Таке болить справжнім шанувальникам, які, нетерпляче ждучи чергового шедевра, дістають сурогат, підробку, поганеньку копію. Але й вони розуміють: їхній кумир затягнутий у машину шоу-бізнесу, і з того часу його ім'я — торговельна марка, його професія — «живий класик» і його обов'язок — виробляти новий товар, бо ринок має потребу у виробах цієї торговельної марки.

Бо є люди, які ведуться саме на розкручену торговельну марку, а не на якість товару.

Ті, які заставляють полички у серванті модними книжками, ніколи у них і не зазираючи: просто щоб гості мали враження «сучасної культурної родини».

Ті, які купують компакти з музикою, яка прощосьтамсвідчить — певний культурний рівень чи належність до якоїсь субкультури. Ті, які хвалять провальні фільми відомих режисерів, тільки щоб їх, не дай Боже, не запідозрили у «нерозумінні культурного контексту» чи недостатності інтелекту для осягання шедеврів. Як ото тих придворних, які в один голос волали, що бачать прекрасний одяг короля, хоча той насправді був голий-голісінький.

На класиках, як і на поп-зірках вибудовують цілі галузі індустрії: залежно від величини. У цілому світі десятки тисяч літературознавців годуються тільки з дослідження творів Шекспіра; видавці багатіють не лише на виданні його творів, але й численних критик, досліджень, припущень та гіпотез на довко-лашекспірівські теми. Ну і ше до того всього не можна не згадати різноманітні збірки афоризмів, у які з контексту висмикують і потикають поміж інші якісь «вічні» фрази «класиків». Поза контекстом усі ці красивості читач, бува, розуміє зовсім інакше, аніж розумів це собі письменник.

Читати афоризми — це як ворожити на кавовій гущі. Подумайте, принцип тут той же: бачиш тільки те, що сам собі вгадуєш у неясних образах, вкладаєш лише той зміст, який ти зі свого досвіду і позицій можеш вкласти.

Хтось на таких насмиканих із контексту цитатах вибудовує власну філософію. А фундаментом називає класика, хоча його слова використовував без його дозволу, знаходячи у них таке тлумачення якихось ідей, яке той класик ніколи й не думав проголошувати. І якщо щось не працює, і теорія виявляється з червоточинкою, під ноги розгніваним юрбам, які знову повірили чужій оцінці і звільнили себе від права мати власну думку, тоді летять чомусь саме портрети класиків, слова яких використали без їхньої на те санкції і на яких своєвільно переклали відповідальність. Класиків, яких ніхто так і не захотів віднайти і зрозуміти cам! І вирішити, чи саме то є для нього класикою!

Лера (AkA: Val.com2the)